Арістотель був учителем тринадцятирічного Олександра, який згодом став Олександром Македонським, царем давньогрецького царства Македонія. Про щастя: для Арістотеля етичне життя — це раціональне життя, спрямоване на вищу мету — задоволення (евдемонію). Евдемонія — це не разовий результат тривалих зусиль і не «нагорода» на кшталт пенсії, коли нарешті можна робити, що хочеш. Це весь період зрілого життя, стійкий і радісний. Арістотель пояснює евдемонію через людську функцію: добро речі визначається її функцією. Наприклад, добро флейтиста — добре грати на флейті. Отже, робити щось добре означає діяти згідно з чеснотою. Добро людини — це добро душі, а не тіла (здоров’я чи краса) й не зовнішні блага — гроші, влада чи статус. Проте щастю потрібні зовнішні ресурси, адже важко робити добрі вчинки, не маючи нічого. Підсумок: щастя приходить тоді, коли людина добре виконує свої справи, живучи згідно з чеснотами. Про чесноти характеру: чеснота — це здатність добре щось робити, вона набувається через звичку, як ремесло. Йдеться про стан, у якому ми звикли чинити правильно. Чесноти характеру стосуються дій і емоцій, де крайнощі — надмір і брак — є помилкою. Потрібно «тренувати» емоції, щоб реагувати у належний час, на належних людей, належним способом і з належного приводу. Чеснота завжди посередині: наприклад, і безрозсудна відвага, і надмірний страх — погані, натомість золота середина є правильною. Причини: за Арістотелем, існує 4 типи причин: 1) матеріальна причина — з чого річ зроблена, як‑от бронза статуї; 2) формальна причина — форма, «що‑це‑є‑насправді», наприклад форма бронзової статуї; 3) діюча причина — джерело зміни, наприклад майстер, який виготовляє статую; 4) кінцева причина — для чого річ зроблена; у випадку бронзової статуї — естетична насолода. Кінцева причина й природа: пояснювати щось лише через матерію — це підхід досократиків, який Арістотель відкидає, адже життя не зводиться до матеріальних частин. Він поєднує користь і сенс: якщо мета стіни — захист (форма), нам потрібні камені й колоди (матерія). Але стіна існує не заради каменів, а заради безпеки. Те саме, за Арістотелем, стосується й інших явищ природи.
